Мій синьоокий ліс

Страшенно скучила за своїм лісом. Це дивно звучить, але так. Це єдине місце, де я відчуваю себе щасливою...

Мій синьоокий ліс. Ти весь зі мною.

Губи мене в собі, знаходь у сивій казці

Шукай мене щодня.

Закрий стіною

Моє життя.

Мій синьоокий ліс…

Моє рясне гілля, мої багряні віти,

Вдихніть у мене світло й небеса.

Навчіть мене любити і радіти

Всьому, що не зважає на слова.

Мале моє проміння, діти сонця,

Врятуйте моє серце від дощу.

Трояндо мила, подаруй рум’янцю

І прохолоди осені, прошу.

Мій величезний всесвіт, дай надію,

Краплинку віри подаруй мені.

Мій синьоокий ліс. Про тебе мрію.

Прийди. І запали в мені вогні.

Мій синьоокий ліс…

Мій блог не тільки для роздумів та прози)

Новостворена поезія

Твої солодкі губи
Мене тримають,
Обливають
Кисло-липким медом,
Бо без тебе 
Помирають
Клітини тіла мого.
Живлять-заживають
І зникають
У моїх судинах.
Людина?
Що з того «людина»?
Істота і не більше.
З нас обох найгірше –
Що без душ ми ходимо,
Говоримо-говоримо
А сенс у цьому є?
Ти не моє,
Бо ми по різні сторони
Кривавого світанку
І на ґанку
Ми будемо мовчати
До тих пір,
Коли душа кричати
Не припине.
Доти стій.
Твої солодкі губи
До згуби
Мене ведуть,
Як ртуть,
Що виливається
Із серця мого,
Ще живого.
Й воно не б'ється вже,
Але ще любить
Твої такі п'янкі
Багряні губи.
Повітря хапає,
Але його як зАвжди
Не вистачає
На нас обох.
Стрибок
У небо
І без тебе
Мені достатньо 5 хвилин,
Щоб задихнутися
У хмарах.
Ми не пара.
Ми - ніхто.

Депресивно неврівноважена

Осінь для мене важка пора року, хоча і улюблена, і лише через те, що моє день народження саме восени. Чому важка? Все навколо помирає: листя, яке ще недавно тішило своїм легко-зеленкуватим кольором, відмирає і опадає. Осінь забирає життя не тільки в природи, але і в моєї душі. З кожним пройденим дощем, з кожним опалим листям - мені все гірше і гірше, ніби душа так само в'яне під впливом осені. А ще, це просто називається "осіння депресія". Ну, в принципі, я називаю так свій стан.
Літом в мене теж депресія, оскільки ненавиджу сонце, просто не переношу його. Виходжу на вулицю тільки після сьомої години вечора, коли сонце вже не так пече. Ходжу біла, як сметана, і мені це неймовірно подобається.
Взимку в мене також депресія, оскільки ненавиджу холод. Сніг мене тішить лише перші два тижні, а потім хочеться, щоб він швидше зник і настала весна.
Але і весною мене моя депресія ніколи не покидає, оскільки самі ж знаєте, що весна - це пора нового життя, коли кожний в чомусь змінюється, знаходить свою другу половинку, всі щасливі, всі сміються, а в мене якось з цим не дуже.
Тільки не подумайте, що я якась депресивно неврівноважена людина, яка не вміє веселитись, а круглий рік "жує соплі". Ні, це не так. В мене просто роздвоєння особистості: одна частинка мене - депресивна дівчина, якій дай лише попалакати під "О.Е", "Сплін" чи взагалі під якусь акустику, а інша я - придуркувата дівка 18-ти років, яка на вашу голову придумає будь-що, щоб повеселитись і як це зараз говориться "погнати бєса".
Так от, до чого я веду. Знаю, що не лише в мене таке і знаю, що потрібно з цим щось робити, адже в одну мить сміятися, а через годину плакати - це ненормально. Тому хочу дати пораду всім мені подібним: не бійтеся цього. Хочете плакати? Плачте. Якщо ви плачете - ви маєте душу. Тільки плачте правильно, з користю для вас. Сядьте і прочитайте книгу, сторінки якої не можливо пройти без сліз. Повірте: вам стане легше і водночас ви станете мудріші та старші на одну книгу. Не любите читати? Не проблема. Подивіться фільм, тільки сильно не захоплюйтесь цим. Подивіться один, суто, щоб поплакати. Коли душа кричить від невідомого вам болю, який привела із собою депресія - сядьте і пишіть. Пишіть прозу, вірші, врешті-решт пишіть пензлем на полотні - що завгодно. Залишіть весь той біль на папері. І хтозна, можливо саме такий стан виховає у вас письменника, поета, художника, загалом - творчу особистість, яка колись, може ще подякує за всі ті сльози і біль "депресії", яка допомогла вам знайти себе...

Дорослі нісенітниці

Вчора сиділа, як зазвичай, в соціальних мережах, і чомусь згадала про блог, який створила ще в 11 класі (а це було та-а-ак давно, зараз вже 2 курс). Так от, в мою, ще не зовсім забиту навчанням голову прийшла думка, а чому і мені б не розпочати вести свій блог. Інколи голова настільки переповнена різними думками, що просто необхідно допомогти їй звільнитися від них. Думаю, що блог саме для цього.
Кожна дівчинка з дитинства вела щоденник. В мене також такий був. Пам'ятаю, як сідали з подружками біля свого будинку і писали все, що відбулося з нами за цілий день. Ну, звичайно, мій маленький, рожевинький щоденничок на замочку страждав від дитячих нісенітниць. Тепер я вирішила трошки помучити блог тільки вже дорослими нісенітницями.
Хочеться в житті чогось нового. І для початку нехай це буде блог. Мій блог. З моїми думками, почуттями, емоціями. З моїм життям, яке воно є насправді, з моїми творіннями, які можливо теж надихнуть когось на створення чогось свого, особливого.