Мій блог не тільки для роздумів та прози)

Новостворена поезія

Твої солодкі губи
Мене тримають,
Обливають
Кисло-липким медом,
Бо без тебе 
Помирають
Клітини тіла мого.
Живлять-заживають
І зникають
У моїх судинах.
Людина?
Що з того «людина»?
Істота і не більше.
З нас обох найгірше –
Що без душ ми ходимо,
Говоримо-говоримо
А сенс у цьому є?
Ти не моє,
Бо ми по різні сторони
Кривавого світанку
І на ґанку
Ми будемо мовчати
До тих пір,
Коли душа кричати
Не припине.
Доти стій.
Твої солодкі губи
До згуби
Мене ведуть,
Як ртуть,
Що виливається
Із серця мого,
Ще живого.
Й воно не б'ється вже,
Але ще любить
Твої такі п'янкі
Багряні губи.
Повітря хапає,
Але його як зАвжди
Не вистачає
На нас обох.
Стрибок
У небо
І без тебе
Мені достатньо 5 хвилин,
Щоб задихнутися
У хмарах.
Ми не пара.
Ми - ніхто.